Шлях завдовжки 4 тис. кілометрів. Історія стартаперки Аліси Бобко — переїзд із Маріуполя до Ірландії та навчання у школі Y Combinator
24 лютого 2022 року для Аліси Бобко почалося з вибухів поряд із її будинком у Приморському районі Маріуполя. Молода стартаперка розвивала власний проєкт «Незабуду» — цифровий щоденник пам’яті про родичів, що пішли з життя. З початком війни Аліса залишила рідне місто і з шістьома собаками вирушила до Європи, зрештою зупинившись в Ірландії. Ми попросили її розповісти власну історію.
«Наша команда складалася з п’яти осіб»
— Алісо, як виглядало ваше життя у Маріуполі до 24 лютого? Якими проєктами ви займалися?
Я народилася і виросла у Маріуполі, закінчила Приазовський державний технічний університет. У мене є IT-бекграунд, я працювала аналітикинею.
В останні роки моє життя оберталось навколо стартап-спільноти Маріуполя, ми з командою проходили акселерацію у Центрі стартапів «1991». Розробили прототип платформи «Незабуду», яка допомагає зберегти історію пращурів, що пішли з життя, у форматі родового дерева. Це проєкт, покликаний допомогти зберегти паперову спадщину у цифровому вигляді, а разом із нею — і пам’ять про людину. Користувачі «Незабуду» можуть вести щоденник життя свого родича, публікувати фотографії, спогади про нього.
2020 року моя бабуся пішла з життя (а незадовго до цього помер батько). Бабуся була активною, дуже веселою людиною, і раптом різко все закінчилося — ніхто вже не фотографується з нею, немає радісних сімейних зустрічей. Лише порожнеча.
На телефоні у мене залишилося багато її знімків, спогадів про бабусю. Мені було сумно через відсутність можливості поговорити про неї не трагічно. І після цього мені захотілося подовжити пам’ять про ту живу і яскраву людину, якою вона була, — дати можливість своїм родичам разом відновити її історію в онлайні, обговорювати ті чи інші події з минулого життя.
Але ми з командою до цього прийшли не одразу, адже навіть не знали, чи можна щось писати про людей, які пішли з життя. Такої інформації немає у відкритому доступі, ми проводили власне юридичне дослідження: за яких умов можна згадувати померлого, що можна записувати про нього.
Тут політика конфіденційності схожа на соціальні мережі: якщо ти підтверджуєш, що ти родич цієї людини, а інформація, що про неї публікується, ставить за мету увічнення пам’яті про померлого, це не суперечить Закону про поховання та похоронну справу. Але якщо родич вимагатиме видалити сторінку, допис чи небажаний коментар, то в ручному режимі ми це зробимо.
До війни ми здійснили тестовий запуск платформи, залучали перших користувачів, збирали аналітику, зворотний зв’язок. У перші тижні ми мали до 10 тис. заходів на сайт, на платформі завели 150 анкет.
Наша команда складалася з п’яти осіб: два бекенди, один фронтенд, дизайнерка і я. Ми хотіли співпрацювати з міськрадами по Україні, зокрема, почали працювати з міською радою Маріуполя над оцифруванням цвинтарів — до Нового року мали закінчити диджиталізацію першого з них, потім вивантажити отримані дані на нашу платформу.
Але оцифрувати перший цвинтар не вдалось, оскільки Служба безпеки України наклала заборону на польоти над необхідними для нас зонами — все-таки навколо Маріуполя розташовувався великий укріпрайон, і зібрані дані з тих місць могли потрапити до рук небажаних осіб.
Наша команда пробувала отримати дозволи на польоти від військових, але це займало багато часу, до
Команда «Незабуду» під час тестового запуску дрону в межах проєкту з оцифрування маріупольського цвинтаря
— Спробуймо згадати, як виглядала IT та стартап-сцена у Маріуполі в останні роки перед початком російського вторгнення?
Острівцем гарного життя в Маріуполі якраз був «1991». Вперше я туди потрапила разом із чоловіком, ми відвідували тренінг на тему критичного мислення. Мене вразило та підкупило тепле ставлення до людей: місцеве стартап-ком’юніті доброзичливе, готове допомагати, зацікавлене у кожному відвідувачі центру. Мені є з чим порівнювати, адже до цього я часто подорожувала Європою та Азією, де бачила схожий рівень бізнес-культури.
Я підписалася на розсилку «1991», і незабаром мені надійшов лист про те, що в Маріуполі триває набір до школи стартапів. Я подумала: окей, вони прикольні хлопці, треба спробувати туди податися.
Тоді я народила, так що мене особливо турбувала тема сім’ї, пам’яті, смерті. Я провела глибоке дослідження щодо того, які існують платформи з цифровізації пам’яті, — жодна всередині мене не відгукнулася, до того ж більшість із них були з росії та білорусі.
Я подала заявку до стартап-школи, її схвалили, я дійшла до фіналу, і тоді вже стало зрозуміло, що мій наступний крок — інкубатор. На той момент ідея «Незабуду» не була остаточно оформлена, навіть команди не було.
Спершу я залучила до роботи над проєктом свого родича — розробника. Але він мав повну зайнятість на основній роботі, так що це заважало йому заглибитися в роботу над стартапом.
— Як ви познайомилися з командою, з якою потім створили «Незабуду»?
З фронтендом, який став співзасновником проєкту, ми познайомилися у «1991». Він закриває майже всі технічні питання. Два бекенди — це мої товариші з йога-спільноти; дизайнерка теж моя знайома. У нас формат friends & family :) Для стартапу це непогано, коли в команді є люди з твого оточення, які вірять в ідею проєкту.
— Що було після того, як ви подалися у стартап-інкубатор?
Туди пройшли 10 досить сильних українських стартапів. Були команди з усієї України, із Києва. Маріупольських було лише кілька, у тому числі MakeBeCool Андрія Гадашевича, співзасновника Маріупольського IT-кластера.
На щастя, ми непогано себе показали. В інкубатор я прийшла фактично одна, а до кінця цього шляху знайшла своїх партнерів по команді, з якими ми підготували макет для першої версії платформи. Залишалося під’єднати бекенд — і все.
З бекендом були проблеми, бо фахівці у цій сфері дорогі. Ба більше, user-generated content платформи дуже навантажені, не всі бекенд-фахівці хочуть з ними працювати.
— Але ви все ж таки знайшли фахівця...
Так, але вдалося не одразу. Лише 2021 року ми почали серйозно писати та підключати «бек». Якби ми одразу кинулися шукати розробника, довелося б розраховувати на витрати в $3-4 тис. на місяць. Під час попередніх переговорів з фрилансерами я дізналася, що архітектуру довелося б писати 4 місяці, і це вимагало б надто великих вкладень, яких я б не стягнула.
Врешті допомогу запропонували знайомі, яких зацікавила ідея стартапу. Протягом трьох місяців ми працювали над створенням прототипу. Це був не фултайм, кожен мав основні місця роботи. Оплата, на жаль, теж нижча за ринкову. У якийсь момент бачення проєкту та майбутнього стартапу у нас із ними розбіглося, кожен зараз опікується іншими проєктами.
«90% маріупольців не вірили, що буде щось серйозне»
— У вас розвивається проєкт, вибудовується концепція оцифрування першого цвинтаря, і настає 24 лютого. Як ви, ваша команда, сім’я зустріли цю дату?
За моїми оцінками, 90% маріупольців не вірили, що буде щось серйозне. Я вірила, але не до кінця, — зібрала лише одну валізу з речами. Забігаючи наперед, я оцифрувала всі фотографії з нашого сімейного архіву. Виставила це на сайт, це все збережено. Брала інтерв’ю у бабусі за батьківською лінією, все це також зберегла. Деякі учасники команди теж так робили.
Ви, на жаль, самі знаєте, що сталося в Маріуполі — у більшості жителів житло зруйноване або повністю, або частково, або звідти вже щось винесли.
24 лютого перші вибухи пролунали біля мого будинку у Приморському районі. У мене був знайомий в ОБСЄ, який мене попереджав, що коли щось почнеться, то вже навсправжки. Але вони самі не розуміли масштабів, ОБСЄ досі залишалися в місті. Вони не знали, що і коли почнеться; але через те, що в новинах нагніталась ситуація, багатьох відкликали.
Те, що вони вже були «на валізах», для мене було маркером, що справді щось наближається, але рівня 2014 року.
Після сильних вибухів поблизу мого будинку я зрозуміла, що не хочу залишатись у Маріуполі з маленькою дитиною. У нас із чоловіком є дача за 50 км від міста, вирішила поїхати туди. Я взяла із собою зовсім небагато речей, найнеобхідніше на перший час — одну валізу та дрон, який отримала для проєкту з оцифрування цвинтаря. Вирішила, що по цінні речі повернуся пізніше.
Одна з учасниць команди теж виїхала цього дня, решта вирішили залишитися, вони не бачили великої загрози. 24 лютого, коли я залишала Маріуполь із сестрою, з міста ще можна було без проблем виїхати, дорога була зовсім порожньою. Проїжджаючи один із блокпостів, ми з сестрою переглянулися: може, ми дарма їдемо і далі буде гірше?
На ділянці дороги від Маріуполя до Мелітополя ми зустріли
Потім зник зв’язок, почалися обстріли околиць; люди, що залишалися в місті, завдяки меру, який заспокоював їх, сподівалися на краще, що ми відіб’ємо атаку загарбників.
Вночі 24 лютого дорогою ми побачили українську техніку, що готується до бою. За словами тих, хто виїжджав з Мелітополя, вона пішла у бік Херсона і була повністю розбита. Розуміючи масштаб того, що відбувається, було дуже страшно. Ми їхали вночі, на той час рано темнішало, ми бачили очі військових, їхню готовність до бою...
24 лютого перші вибухи пролунали біля мого будинку у Приморському районі
— То був ваш шлях на дачу?
Ні, на дачу ми так і не поїхали. Ми виїхали з міста, побачили те, що відбувалося на околицях, військових, і передумали. Ми повернули у бік Запоріжжя.
— Як потім розгорталися події?
У ніч з 24 на 25 лютого ми в’їхали до Запоріжжя. Військових було дуже багато, це перший у житті такий досвід, дуже страшний: усі без розпізнавальних знаків, ми не були на 100% впевнені, чиї саме це колони. Ми не розуміли, які області захоплені окупантами.
Першого дня все розвивалося настільки стрімко, що дорога була складною. Наступного дня ми вирішили поїхати в бік Одеси, до родичів, але вже об’їзною дорогою — через Кропивницький, Кривий Ріг. До Одеської області ми діставалися дві доби.
На той момент з учасниками команди зв’язок зник, — Маріуполь був інформаційно відрізаний.
«Мої батьки провели місяць під обстрілами в Маріуполі»
— Скільки членів вашої команди на той час залишалися в Маріуполі?
Двоє людей, бекенд Саша та фронтенд Слава. На момент початку війни наш бекенд-фахівець жив на лівому березі Маріуполя. Місто розділяє річка Кальміус, яку з’єднує єдиний міст.
— Відомо, як склалася їхня доля?
Вперше Слава (фронтенд, співзасновник «Незабуду») вийшов на зв’язок 15 березня. За всіх переймалися, шукали, намагалися знайти інформацію. Слава та Саша якраз перебували у місцях активних обстрілів.
Поза Маріуполем ми могли моніторити ситуацію, а вони, перебуваючи там, навіть не знали, чи можна проїхати в іншу частину району; чи підірваний міст; пересування містом було унеможливлене.
Мої батьки провели місяць під обстрілами в Маріуполі. Два місця, де вони перебували, — мамина квартира і будинок родичів, — були повністю зруйновані. Божою волею вони випадково вирвалися з першої квартири за кілька днів до прильоту, а з другого будинку виїхали випадково, бо на радіо почули анонс «зеленого коридору».
У середині березня Слава переїхав до центру міста, там був інтернет, і він від машини заряджав телефон. Він подзвонив мені і сказав, що у них із дружиною все добре, вони живі. Я сказала, що сьогодні люди виїжджають. Це був якраз перший організований виїзд із міста, десь 15 березня. Він із родиною того дня виїхав. Дісталися Дніпра.
А Сашко разом із рідними перечікували це пекло у лікарні, сповненій трупами... Їх евакуювали у бік росії, зараз там залишається. З ним зв’язок мінімальний.
— Як ви з родиною дійшли рішення виїжджати за кордон?
Ми пробули
Із собою у нас було шість собак. Двоє моїх (одного я підібрала перед війною, тварина виявилася вагітною), троє улюбленців сестри та один родича. Ми приїхали до Болгарії, там відвідали центр біженців. Там нам сказали, що із собаками теж приймуть і поселять у готель. Ми не говорили, які в нас собаки (а вони великі). Нам дали гарний номер, харчування.
Ми прожили у Болгарії три тижні. Згодом зрозуміли, що із собаками жити в готелі не варіант. Про нас написали велику статтю, її перепостили різні країни світу, було 3000 репостів. Якоїсь миті нам запропонували вирушити до Ірландії — сказали, що там дуже добре ставляться до собак...
— Це хост чи центр для біженців побачив публікацію та написав вам?
Писали різні люди. Навіть отримали повідомлення від колишнього урядовця з Нідерландів, що він готовий прийняти нас у своєму особняку.
Ми подумали, що за звичайних обставин змогли б відвідати будь-яку країну Європи, а ось Ірландія — це вже щось цікавіше. Тим паче ми всією сім’єю знали англійську мову, тому легше адаптуватися.
Також мене приваблювало те, що в Ірландії потужна ІТ-спільнота. Свого часу ця країна мінімізувала податки для великих технологічних корпорацій. Там розташовані офіси Google, Meta.
Також я думала, що якщо продовжувати роботу над своїм проєктом, то в Європі його тема краще сприйматиметься людьми. В Україні не всі розуміли цінність того, що ми робили. У Європі зовсім інше ставлення до пращурів, до смерті, до історії сім’ї. Тут цим цікавляться, тож легше вивести продукт на ринок.
«Смерть страшна тим, що до неї не можна підготуватись»
— Як зараз виглядають ваші будні в Ірландії? Чим ви зайняті? Чи є у вас думка продовжувати роботу над «Незабуду»?
Так, звичайно. Я це зрозуміла, коли всі члени команди вже були у безпеці. Проте зараз усі відновлюються, опікуються питаннями налагодження нового життя, адже вони також мають власні сім’ї. Я розуміла, що забезпечити стабільний прибуток як стартап я не можу. Тож члени команди повернулися до основної роботи. Ми обговорили, що розвивати проєкт хочемо, це досі хороша ідея, але робитимемо це поступово.
Ми зрозуміли, що в Україні тема загиблих наразі як ніколи важлива. Люди втратили та продовжують втрачати близьких у Миколаєві; Маріуполі, інших містах Донбасу. Здебільшого це люди похилого віку, з ними немає змоги попрощатися. На «Незабуду» можна виразити біль, пам’ять, підтримку; терапевтично пройти цей шлях, розуміючи, що ти не один, що крім тебе ще хтось пам’ятає цю людину. Адже смерть страшна тим, що до неї не можна підготуватись.
Ми хочемо перезапустити проєкт українською мовою з меморіальним розділом жертв війни.
— Коли почалася війна і я бачив новини про Маріуполь, то зразу згадав про «Незабуду». Подумав, за наскільки гірких обставин актуалізувався ваш продукт.
На жаль, так. Ми зараз проходимо 1991 Reload — проєкт із перезапуску українських стартапів. Також я зараз проходжу стартап-школу Y Combinator, щоб зрозуміти, як працює іноземний ринок стартапів: які команди та чому залучають інвестиції, які продукти потрібні.
— Як почалася історія з Y Combinator?
Після переїзду до Ірландії ми зі співзасновником проєкту Славою вирішили, що продовжимо працювати над «Незабуду» і закриватимемо потреби проєкту власними силами.
В Україні тема загиблих наразі як ніколи важлива
Але щоб запустити продукт для іноземного ринку, потрібно набагато більше ресурсів, дизайн іншого рівня, інша архітектура, постійна перевірка навантажень на сервері. Західні інвестори наситилися стартапами, мають високі вимоги. Вони хочуть реальних користувачів, що платять, або тих, хто прямо закоханий у продукт.
Я зрозуміла, що в мене немає знань про побудову такого бізнесу. Після цього почала згадувати головні світові акселератори, і першим на думку спав, звичайно, Y Combinator. Щопівроку на акселерацію подаються 10 тисяч команд. У школі, яка буквально вчора закінчилася, було 13 тисяч людей онлайн зі 122 країн.
Тим, хто прослухав курс у школі Y Combinator, легше подати заявку на акселерацію. Акселератор бере відсоток від стартапу, зазвичай 7%, і коштом цього може інвестувати в інші проєкти (зазвичай близько $100 тисяч).
Найголовніше — це дає тобі доступ до внутрішньої мережі стартапів, інвесторів, топкомпаній світу. Я зараз перебуваю в телеграм-чаті Y Combinator, і це середовище, яке настільки підтримує, що на будь-яке питання тобі відразу прилітає купа відповідей, порад. Ти розумієш, що не один. Яскравий приклад: Airbnb починали з надувних матраців, а зараз їхня ринкова капіталізація становить $77,6 мільярда.
У стартап-школі Y Combinator нам пояснили, що коли ви подаєте заявку на акселерацію, не намагайтеся вразити комісію; розповісти, що саме ваш стартап щось змінить. «Ми розкушуємо ваші найгеніальніші ідеї».
«Для ірландців допомогти українцям — це справа честі»
— Наступний ваш крок — спробувати пройти акселерацію в Y Combinator?
Ми намагатимемося податись туди. Але здобутих мною знань достатньо, щоб спокійно залучати інвестиції, отримувати європейські гранти. Зараз я активно працюю над СustDev: зустрічаюся та розмовляю з різними сім’ями, розповідаю про «Незабуду». Вони кажуть: «Класно, я теж хочу спробувати вашу платформу. Чому таке не вигадали раніше?». В Україні насторожено сприймали проєкт, бо для нашого суспільства тема смерті складніша. А для європейців це тема пам’яті.
— Наскільки тепло вас прийняла Ірландія, чи відчуваєте ви підтримку цієї країни?
Нині ми в Ірландії всією родиною. Тут і мої батьки з
Ірландці матеріально допомагають українцям, тут є виплати біженцям, їх розселяють у гарні готелі. Мої батьки жили близько місяця у гуртожитку, але дуже хорошому, з харчуванням; у середовищі, що підтримує. Мій дідусь каже, що ніколи в житті не бачив до себе такого доброго ставлення. Наразі батьки живуть в окремому будинку, як і ми.
Бабуся Аліси Бобко (четверта з правого боку), після смерті якої та почала опікуватись проєктом цифровізації пам’яті
Я відвідувала тут велику IT-конференцію Dublin Tech Summit із 8 тисячами учасників з різних країн світу. Там були й українці — IT-емігранти, які вивезли сюди свої компанії. Я вже особисто знаю команди, які емігрували до Ірландії. Тут є гранти для компаній, вільні спейси, високі заробітні плати.
— Ви зараз тримаєте зв’язок із маріупольським IT та стартап-ком’юніті? Які настрої у них та у вас?
Я впевнена, що наша технологічна спільнота житиме. COVID перевів усіх нас в онлайн, і IT-ком’юніті Маріуполя теж нікуди не дінеться, просто перейде в онлайн.
Робота розробників продовжується і в Україні. Це ще не спокійний режим, а радше зусилля щодо забезпечення сім’ї та підтримки IT-фронту із захисту України. Але це війна. Наша нова дійсність. І я впевнена, що ми переможемо.
.jpg&w=160&h=120&zc=1)
