Янв. 12

Допомогти країні через IT. Історія залізничника та учасника АТО, який кардинально змінив фах

Олегові Гавриленку — 32. Майже все своє життя він працював на залізниці в невеликому містечку на Черкащині. Але у 2015 році зі звичного розміреного ритму його висмикнула війна. Після того Олег зрозумів, що не хоче все життя сидіти на станції — тим паче, що робота йому не подобалася. І подався в IT.

Про те, з чого почав навчання, чому закинув його, але повернувся знову, про спроби освоїти Front-end Олег Гавриленко розповів в інтерв’ю DOU.

Стежкою батьків: робота в залізниці

Я виріс у сім’ї залізничників. Сміла в Черкаській області — маленьке місто, де розташована вузлова станція. За прикладом батьків вирішив піти туди працювати, хоча й не горів бажанням. Вступив до Дніпровського національного університету залізничного транспорту ім. Лазаряна, на 3-му курсі навіть стипендію почав отримувати. Але більшість предметів мене не цікавили.

В університеті за два роки закінчив і військову кафедру. Навчання на ній передбачало, що раз на тиждень я проводив день як військовий. Вступив туди, щоб потім можна було влаштуватися в правоохоронні органи. І щоб не витрачати час, адже в армію могли призвати якраз після університету. Тож з вишу я вийшов зі знаннями у сфері руйнування залізничної колії на випадок відступу наших військ і відновлення у разі наступу. А ще мав звання офіцера запасу.

Після випуску у 2011 році повернувся з Дніпра в Смілу і, звісно ж, влаштувався на станцію. Спочатку працював електромеханіком. Потім — інженером диспетчерської централізації: обслуговував релейну апаратуру, яка віддалено управляє залізничними станціями й гарантує безпеку руху поїздів. Але задоволення не отримував від цього заняття. Хоча й про щось інше не думав. Тепер для мене це дивно, адже якщо людині не подобається те, чим вона займається, можна й варто змінити роботу. Але у свої 20 з гаком я був переконаний: оскільки батьки працюють на залізниці, то і я повинен.

У військо потрапив без досвіду, а керував цілою ротою

Мене завжди цікавила військова сфера. Подобалося озброєння, любив дивитися бойовики. Коли почалася війна, я бачив новини про те, що коїться в донецькому, луганському аеропортах і думав: а чи не поїхати мені. Хотілося, правда. Але, по-перше, страшно було, як і багатьом людям. А по-друге, я мав офіцерське звання. Тож якби потрапив на службу, довелося б одразу керувати взводом. А це тридцять людей. Як ними керувати? Мене ж на військовій кафедрі воювати не вчили особливо. Була теорія, загальні знання та навички, та й усе. А їхати на війну без нормальної освіти, без розуміння, як діяти в екстрених ситуаціях — не найкраща ідея, адже відповідати потрібно не лише за себе, а й за інших.

Тому добровольцем я не пішов. Думав, якщо вже викличуть до військкомату, тоді не відмовлюся. Так і трапилося. У серпні 2015-го отримав повістку. Прийшов до військового комітету, але там сказали, що моя спеціалізація у війську не затребувана. Запропонували перевчитися — пройти кількатижневу перепідготовку на замполіта (заступник командира з політичної частини — ред.). Це людина, яка займається психологічною підготовкою підрозділу. На це просто найлегше перепідготувати новачка, адже підлеглих у твоєму підпорядкуванні не буде. По факту ти розповсюджуватимеш газети, боротимешся з «аватарами» (люди, які пиячать у війську — ред.).

Мене відіслали в Академію сухопутних військ у Львові, щоб навчити нової спеціальності. Там я познайомився з офіцером з кадрів, і він запропонував піти в піхоту чи артилерію. Тоді я зрадів, адже з’явилася можливість пройти повноцінне навчання та справді допомогти країні. А позицію замполіта я ніколи серйозно не сприймав.

На піхотинця вивчився приблизно за шість тижнів. Спочатку була теоретична частина, а потім три тижні практики на Яворівському полігоні. Після цього відсилають на лінію фронту. Мене розподілили в третій окремий мотопіхотний батальйон «Воля», який прикомандирували до 24-ї механізованої бригади.

Я виявився єдиним офіцером у роті. До мене ротою взагалі керував прапорщик. І особовий склад його не дуже любив. Тож коли з’явився молодий офіцер, люди зраділи. Але я був зелений, не відстрілював, що робиться. Вийшло так, що мої підлеглі були на фронті на три місяці довше за мене. Вони вже брали участь у бойових діях, мали досвід, а я навіть на журналах ведення обліку особового складу не розумівся. Попри це мене поставили виконувачем обов’язків командира роти. Одразу. Це означало, що в підпорядкування я отримую приблизно 60 людей.

Перші два місяці було дуже важко. Мало того, що я не мав досвіду й не дуже розумів, що відбувається, так ще й в особовому складі були «аватари». А відповідати і за себе, і за інших, серед яких є люди напідпитку, і за документи — складно морально. Однак оскільки я у війську спиртне не вживав і намагався швидко розібратися в усьому — заслужив повагу від особового складу та командування.

Ми переміщалися з другої лінії фронту на першу й назад, міняли дислокацію, але загалом час і місця, де я служив, були спокійними. Поранення обійшли мене стороною. Так само як і активні бойові дії. Були мінометні артилерійські обстріли, диверсійні групи ворога підходили до нас, іноді траплялися перестрілки. Але, на щастя, обійшлося без серйозних обстрілів і танкових атак.

Загально я відслужив трохи більше як рік. Мені запропонували підписати контракт, але я все ж вирішив демобілізуватися. Хоч і навчився багато чого, рік пробув на фронті, але відчуття, що я повноцінний офіцер, так і не з’явилося. Я зростав на фільмах на кшталт «Солдат Джейн», де офіцер все вміє: і карти читає, і зброєю вільно володіє. Люди вчаться по п’ять років для цього, а я?

І ще «аватари». Я психологічно втомився. Бувало, вони нап’ються, погрожують, що кинуть мені гранату в бліндаж. Якось на сусідній позиції один чоловік з нашої роти погрожував розстріляти хлопців. Доводилося вночі їхати, «крутити» його, вести у штаб до замполіта. Такі випадки не масові, більшість людей нормальні, звісно. Але навіть поодинокі сприймати психологічно важко.

І дуже багато паперової роботи. Наприклад, відпускаєш людину у відпустку. Їй до дембеля лишається зо два місяці. Але з відпустки військовий не повертається. Щодо кожного такого випадку приїжджає військова прокуратура. Ти маєш писати пояснення, як так сталося. Плюс постійно треба вести облік всього, що на балансі. Наприклад, того ж палива. Я з цим раніше не стикався, не знав, як усе на практиці працює. Потім зрозумів, що це не зовсім моє, хоча атмосфера й відчуття, що ти робиш щось корисне, подобалися. З багатьма хлопцями я здружився, ми й досі спілкуємося.

З передової — до київської поліції

Як повернувся зі сходу — пішов знову на залізницю. Там за мною зберігалося робоче місце. Але після війни було дуже нудно, прагнув бути більш корисним. Я й далі хотів для держави щось робити, аби вона ставала кращою, як би пафосно це не звучало. На залізниці не бачив, як цього можна досягти.

Вирішив перебратися до Києва й піти в поліцію. Мені не подобалося, як вона працює. А якщо тобі щось не подобається, треба йти і змінювати ситуацію. Подав документи, пройшов усі етапи відбору: медичний огляд, іспити зі знання Конституції, закону про Нацполіцію, склав фізичну підготовку й навіть став найкращим на своєму відборі. Далі провчився чотири місяці в академії і пішов служити в Дарницькому районі. Але поліційна атмосфера була мені не до душі. Наприклад, коли гинув поліцейський, всі колеги накривали жетони чорними стрічками. А я думав: чому, коли гине військовий, цього ніхто не робить? Можливо, проблема була в тому, що я надто рано прийшов у поліцію. Майже одразу після війни — ще не адаптувався на «гражданці».

Подумував, чи не піти в спецпідрозділ ТОР (тактико-оперативне реагування, підрозділ патрульної поліції з охорони громадського порядку, створений у 2017 році — ред.). Але зрозумів, що в ньому працюють колишні «беркутівці». Стояти з такими людьми пліч-о-пліч не хотів.

Тож за 9 місяців служби я повернувся додому. Знову на залізницю, знову у свою квартиру.

Під час навчань у Львівській області на Яворівському полігоні у 2016 році

Опанувати IT з нуля — непогана ідея

У мене лишилися друзі з університету, з якими я тримав контакт. Якось дізнався, що вони почали працювати в IT. Один, наприклад, пройшов курси від академії «Шаг», завів акаунт на фрилансерській біржі й непогано заробляв. І я подумав: може, і собі спробувати? Раніше я уявляв IT-спеціаліста як людину, яка знає чи не все на світі в галузі програмування, вищої математики. Але ж я знав цих хлопців, ми вчилися разом, розумів, що вони опанували нову професію з нуля, і подумав, що це не така вже й погана ідея. Можна спробувати. Крім того, зарплати в цій сфері набагато вищі за середньостатистичні в залізничника в місті Сміла.

І якраз після повернення з Києва натрапив на курси з програмування IT BRO. Це безкоштовні курси, які заснував Олекса Коба. Він — полтавський волонтер, служив добровольцем у батальйоні «Дніпро-1», а нині має невелику компанію, що називається так само, як курси — IT BRO.

Я потрапив у перший набір. Вчився фронтенду дистанційно. Починали з основ: HTML, CSS. Олекса адаптовував навчання так, щоб воно було дотичним до військової служби. Наприклад, в HTML ми робили схему взводного опорного пункту. Ми багато верстали, займалися багатосторінковими сайтами, де готову сітку не застосуєш — доводилося посидіти й подумати, як усе зробити вручну. І мені це дуже подобалося. Я розумів, що роблю, бачив результат своїх дій.

Але потім почався курс JavaScript, і я почав відставати. По-перше, Олексу поранили тітушки, він довго лікувався, ходив по судах. Курс вийшов трохи «рваним». По-друге, мені здавалося, що хлопці усе швидше схоплюють, і я став втрачати зацікавленість. Зрештою пройшов цикли, умови, а глибше справа не пішла — отримав лише загальне уявлення про мову програмування.

Ще Олекса організував для нас заняття з англійської. А моя англійська — це класичний випадок після школи. Знаю 100–200 слів, тримаю в голові завчені шаблони, пам’ятаю, що «Ландан — із зе кепітал оф Грейт Брітан», але на цьому все. Тож я трохи підучився на курсах IT BRO, а потім так втягнувся, що сам записався на платні курси в Смілі. Почав з Elementary, наразі довчився до середнього рівня. Можу серіали дивитися із субтитрами без перекладу — справді кайфую від цього, бо бачу, що в мене виходить. А оскільки в IT без англійської нікуди, знаю, що роблю це недарма.

Серед військових IT-фахівців

У серпні цього року мені написала знайома й запропонувала приєднатися до проєкту Veteranius (безкоштовні IT-курси, які заснувала волонтерка зі США Любов Шипович у березні 2020-го). Оскільки я твердо вирішив закріпитися в IT і відчував, що поки знань мені бракує, погодився.

Veteranius — це 10-тижневе навчання для ветеранів АТО, волонтерів з практикою і домашніми завданнями. Ти можеш спробувати себе в ролі Project Manager, Front-end розробника, Back-end розробника, DevOps тощо.

Податися було просто — треба заповнити анкету й підтвердити, що ти учасник бойових дій. А от пройти відбір було не так вже й легко. Спочатку мені завдання здалися дуже простими. Там були задачі на логіку на кшталт «ви бачите перед собою різні малюнки — продовжте логічний ряд». Я продовжив, нічого не гуглив. Однак потім виявилося, що набрав лише трохи більше від прохідного балу *сміється*.

З 200 аплікатнів відібрали 64 учасників. Я був серед цих щасливчиків. Veteranius — це дуже шалено. З нами працювали 30 менторів: програмісти, психологи, проджект-менеджери тощо. І головне — всі ці люди намагалися максимально занурити нас у сферу та ознайомити з нюансами. Були лекції про тайм-менеджмент. Спочатку я несерйозно до них поставився, бо, здавалося б, чого тут вчитися. Але тепер розумію й помічаю за собою, що можу втрачати відчуття часу — працюю над завданням вісім годин, хоча здається, що роблю це всього три. Таке варто контролювати, і нам це пояснювали.

Залучили й американського ветерана Джошуа Креймаєра. Він спеціаліст центру психологічного консультування та травмотерапії Open Doors. Служив в Іраку, отримав поранення і після повернення додому став психологом. Нам він розповідав, як опанувати нову професію.

На тиждень у студентів Veteranius 8–9 лекцій: технічна частина, психологічна й англійська. Впродовж курсу збагнув, наскільки величезний масив інформації мені ще треба засвоїти. І зрадів, що вже мав базу — знання з HTML, CSS. Відновити їх куди простіше, ніж вчити з нуля. Тим паче, коли розумієш, навіщо все це потрібно.

Я пішов у команду, яка працювала із сайтом Міністерства ветеранів на позицію фронтенд-розробника. Спочатку нас було 16, однак з часом чи не половина відсіялася. Виявилося, що це не так вже й легко. Багато роботи впало на плечі проєктного менеджера, адже йому треба було налагодити зв’язок з міністерством, організувати роботу в команді. Оскільки це урядовий сайт, доступ до нього отримати просто так не можна. Вийшло, що ми в час навчання могли хіба у футері та хедері щось змінити. А бекап сайту нам дали лише два тижні тому. Тож нині працюємо, хоча курс уже завершився.

На Veteranius я добряче прокачався. Бази даних, лекції та домашні завдання з API, алгоритмів, бек, фронт. Річ у тім, що диплом про завершення курсів отримати міг лише той, хто виконав бодай 70% домашки. Хочеш чи ні, але вчити треба. Коли нам давали інформацію щодо баз даних, лектор показував усе на прикладі Python. Я не знав цієї мови програмування взагалі. Тож щоб виконати домашнє, взяв книгу і почав вчити з нуля.

Заняття з англійської на курсах Veteranius

IT для мене — це не лише про гроші

Сьогодні я на підготовчому навчанні в компанії Kitsoft. Організатори Veteranius влаштували нам після завершення курсу співбесіди з компаніями, які готові найняти ветеранів. У Kitsoft були вимоги: знати формат JSON, створювати форми в HTML, знати JavaScript. Із JSON я окремо підтягував знання, щоб пройти співбесіду.

Співбесіда відбувалася онлайн — довелося розв’язувати алгоритмічну задачу в прямому ефірі. Я дуже нервував. Забував навіть елементарні речі. Впорався, звісно, але міг набагато краще.

У планах — працювати з командою над розробкою електронного кабінету ветерана на основі порталу «Дія». Лектор з Kitsoft щосереди протягом двох годин нам показує, що і як потрібно робити — наприклад, як працювати з формами. Він демонструє, а я вдома повторюю самостійно.

Якщо підготовка пройде успішно, мене візьмуть на двомісячне стажування. І коли пройду його, можливо, матиму й офер від Kitsoft. Я б дуже цього хотів.

З 9 грудня я вже не працюю на залізниці. Вирішив остаточно сконцентруватися на програмуванні та англійській. Та й боявся, що рутина мене поглине, якщо не попрощаюся з нею різко. Моя робота на залізниці поблизу дому, вона не складна. Так, зарплата не дуже висока, але за мірками Сміли ще нічого. І ти думаєш, що все нормально. Дуже складно висмикнути себе й почати вчити щось нове, спробувати досягти більшого. Це стрес, але потрібно рухатися далі. Якщо з Kitsoft усе складеться, переїду до Києва, де розташований офіс компанії.

Я зрозумів, що допомогти країні можна не лише у війську. Наразі я працюватиму над електронним кабінетом. І ця розробка спростить життя тисячам людей, адже їм більше не доведеться стояти в чергах, щоб отримати довідку. У майбутньому хотів би зайнятися електронним голосуванням — це масштабні плани.

IT для мене — це не лише про гроші. Це про великі зміни. Але робити їх може той, хто справді знається у цій справі, а не просто бачить щось поверхово. Тому вчуся і вчитимуся далі.