Міст до Піднебесної: як український програміст виживав у китайському виші

Мене звати Станіслав Феденко, я здобув ступінь магістра у Китайській Народній Республіці у 2018-му році, а з 2019-го працюю там розробником. У статті розповім про переїзд, навчальний процес і облаштування в незвичному середовищі, бюрократичні процедури, побут і дозвілля в КНР. Сподіваюсь, стаття буде корисною як для тих, хто лише починає свій шлях в ІТ, так і для тих, хто замислюється про переїзд.

Приємного читання!

Status quo

У вересні 2013-го року я був третьокурсником Сумського державного університету (який, до речі, успішно закінчив у 2017 році). Одного дня, відсидівши дві пари, я традиційно пішов до найближчого буфету, аби купити піцу з ковбасою, як по студентському радіо пролунало оголошення про набір на курси китайської мови. Така радість коштувала триста гривень на місяць, а заняття починалися у жовтні. З моєю схильністю до вивчення мов та повною відсутністю здатності тверезо оцінити навантаження, я пішов «пітчити» новий проєкт до свого головного інвестора. Бабуся завжди підтримувала навіть найсумнівніші мої починання зі словами: «Що вмієш — за плечима не носити». Тож восьмого жовтня у класі Конфуція СумДУ я вимовив своє перше «ні хао».

Мої нові однокласники були, мов ті «Месники»: до другого заняття дійшла лише половина. Уп’ятьох ми пройшли три рівні підготовки з шести і склали іспити HSK2 (письмовий) та HSKK1 (розмовний). Для цього довелося їхати до Харкова, до Університету імені Каразіна, де знаходиться головний офіс інституту Конфуція в Україні. Я складав третій рівень іспитів, тож знати ієрогліфи не мав, достатньо було розуміти піньїн — латинізований запис мандаринських складів. Цей піньїн, до речі, було розроблено для введення піктограм до комп’ютера. Якщо хтось гадав, що китайська клавіатура відрізняється великим розміром, маю розчарувати: це все ще QWERTY. Взагалі четвертий рівень вищезазначеного іспиту дає право навчатися і працювати із застосуванням китайської мови, а все, що нижче, відчутних привілеїв не надає.

Трішки згодом, у тому ж класі, нас поміж іншим сповістили про можливість навчання у магістратурі китайських університетів за підтримки місцевого уряду. Тієї миті я шкодував лише про те, що навчався тільки на третьому курсі.

Рік потому

2 лютого 2015-го року. Весь потік знає, що я націлився на Піднебесну, хоча не сказати, що я якось поширював цю інформацію. Втім, цікавість виявив лише один мій товариш, незважаючи на те що вступити до китайських вишів простіше, ніж до українських: навіть на бюджет не потрібно складати жодних іспитів, у тому числі і мовних. Тож ми разом з ним зайнялися підготовкою документів. Ми обрали Software Engineering як бажаний напрям підготовки. Він був логічним продовженням спеціальності «Інформаційні та комунікаційні технології», яку ми здобули по завершенні бакалавріату.

Вступна кампанія завершилася 31-го березня, а вже на початку квітня нам надійшли електронні листи про успішне одержання наших пакунків: закордонний паспорт з копіями, чотири фотознімки на документи, три (зараз дві) рекомендації від викладачів курсів бакалавріату, план дослідження на 800 слів англійською, диплом та виписка з оцінками, медична довідка китайського зразка.

У липні вищезгаданому колезі надіслали повідомлення про зарахування, а мені — ні. Я почекав ще кілька днів і написав їм сам. Жіночка чемно вибачилась переді мною і відповіла, що конкурс на вказану спеціальність дуже великий. Питати, як так сталося, що мого співвітчизника з нижчим середнім балом зарахували, я не став з етичних міркувань. Пізніше з’ясувалося, що той помилково подався не на ту спеціальність. Ще пізніше я отримав пропозицію пройти той самий курс, Information and Communication Engineering, але замість Нанкіна я мав їхати до Чанчжоу.

Після поверхневого порівняння навчальних планів я зрозумів, що ця спеціальність більше зосереджена на апаратному забезпеченні, а бажана мною — на програмному. Проте ще технікумівська (спеціальність «Обслуговування комп’ютерних систем та мереж») підготовка дозволила мені прийняти цей виклик. Занадто довго я планував цю поїздку, аби зараз відмовитися.

Університет надіслав нам документи, необхідні для подання на студентські візи. Їх ми отримали без проблем.

Ми взяли найдешевші квитки за маршрутом: Київ-Москва-Пекін-Шанхай. Сумарно дорога забрала у нас три дні. Пересадка в Пекіні заслуговує на окрему увагу. На території аеропорту тхнуло забрудненим повітрям (на той момент мені здавалося, що приблизно так пахне низькоякісна китайська їжа) протягом усіх дев’яти годин, що ми там провели. Я пообіцяв собі того дня: якщо така ситуація характерна для всієї країни, то я скористаюся зворотнім квитком з датою у середині січня і більше не повернуся. Побоювання не справдилися, і вже в Шанхаї ми спокійно сіли на швидкісний потяг, що за годину доставив нас до пункту призначення.

Університет

По приїзді до університету Хохай, що недослівно я переклав би як «Університет водного господарства» нас зустріла жіночка середнього віку, що представилася «міс Янг». Вона перевірила всі документи і люб’язно відвела нас до місця дислокації. Побачене нас приємно здивувало: те, що називалося гуртожитком, де-факто було повноцінною двокімнатною квартирою зі спільними вітальнею, вбиральнею та кухнею на двох осіб. Приміщення мебльоване, в наявності бойлер і по кондиціонеру на кожну кімнату, але решту побутової техніки довелося купувати самостійно.

Увечері ми вперше завітали до місцевої їдальні. Працівник з малолітнім сином на колінах смачно потягував цигарку, просто за столом, доки його дружина накладала нам обрані страви. Їжа виглядала незвично. Приклавши кампусну картку до сканера, ми розплатилися і понесли наші таці подалі від палія. На смак тутешня їжа здавалася не менш дивною, ніж на вигляд. Втім, їсти було можна.

З першого по сьоме жовтня у Китаї святкують День заснування КНР, або просто Національний день. Того року на той самий період випало ще й Свято середини осені, коли їдять «місячні тістечка». Тут варто пояснити, що традиційні китайські свята прив’язані до місячного календаря, а тому у григоріанському вони мають плаваючі дати. Таким чином, заняття почалися аж 12-го жовтня. Нам мимоволі довелося перелаштуватися на місцевий лад. Навчальний процес не надто напружував: одна-дві пари до обіду, ще одна — після. І так чотири рази на тиждень. П’ятницю зробили вихідним на прохання мусульманських студентів, які цього дня ходили до мечеті. Тривалість перерви могла перевищувати дві години, тож частенько я дозволяв собі ще й покемарити.

За час навчання ми прослухали наступні курси:

• методи оптимізації (Optimization Methods);
• числовий аналіз (Numerical Analysis);
• обробка цифрових сигналів (Digital Signal Processing);
• сенсорні мережі (Sensor Networks);
• програмування мовою MatLab (MatLab Programming).

А також кілька загальноосвітніх дисциплін:

• китайська мова (Chinese I, II);
• крос-культура (Cross-culture);
• представлення Китаю (China Introduction).

*для запобігання непорозумінь наводжу назви предметів двома мовами.

Назви предметів лякали. В лабіринтах аудиторій мені не одразу вдалося знайти потрібну, але на лекцію все ж не спізнився. Там уже чекали одногрупники з Африки та Південної Азії. Дехто дозволив собі прийти вже після мелодії, що замінювала звичний нам дзвоник. Викладач — дорослий дядько-китаєць — доброзичливо привітався і написав своє ім’я на дошці: Джан Бінву; а нижче підписав: Боб. Китайці часто беруть собі англійські імена, щоб представлятися у англомовному середовищі. Одну годину двадцять хвилин потому рука боліла від переписування формул та прикладів з дошки, тому звістка про домашнє завдання цього разу була доброю. Доручення викладачів виконувались колективно, хто на що здавсь. Для складання деяких дисциплін вимагалося лише підготувати презентацію і прочитати доповідь з папірця, що ми успішно і робили.

Я волів би навчатися китайською (з попередньою річною мовною підготовкою), але, на жаль, у нашому кампусі для іноземців були доступні лише англомовні курси.

На щастя, пари тривали лише один рік. Наступні два було виділено під фінальну роботу — такий собі дипломний проєкт. У цей період є два варіанти поведінки: засідати у лабораторії свого коледжу з ранку до ночі — або жити власним життям. Китайських студентів прямо змушують перебувати там з восьмої ранку до десятої вечора. З іноземцями все не так суворо.

П’ятого числа кожного місяця надходила стипендія у розмірі 1700 юанів (~6800 грн) (для магістрів). Програму я проходив університетську. Якщо якимось дивом потрапити на урядову, то можна отримувати всі 3000 юанів (~12000 грн). Для PhD, відповідно, 2000 юанів (8000 грн) і 3600 юанів (~14400 грн). На ті гроші я примудрявся виживати протягом усього першого семестру. Це була саме та «романтика» студентського життя, про яку часто кажуть в Україні. Отримуючи поточне нарахування, я вже знав, на що витрачу наступне. Втім, я не голодував і навіть потроху оновлював свій гардероб.

Трійка переможців університетського конкурсу китайської мови «Chinese bridge»

Складнощі

Одна з головних незручностей для «прибульців» у КНР відома на весь світ. Ім’я їй — «Великий китайський фаєрвол». Google, YouTube, Facebook, Instagram, Twitter, а також ресурси з контентом для дорослих одразу відпали, як яйця від продподатку. Мобільний телефон з операційною системою Android, придбаний не в Китаї, а це саме мій випадок, за функціоналом мало в чому перевершував мою стареньку Nokia 6230i. Російські і українські сайти працювали, але значно повільніше, ніж я звик. Більше того, швидкість корелювала з часом доби. Наприклад, якщо встати о шостій ранку, то можна було дивитися серіали прямо в режимі онлайн. За таких умов відбувалося моє знайомство з «Джесікою Джонс», що тільки-но вийшла тієї осені. Протягом дня відеоконтент потрібно було завантажувати трішки наперед, а після п’ятої вечора навіть текстові сторінки могли відмовляти. Безкоштовні VPN-застосунки давали доступ, але не швидкість.

Серце обливалося кров’ю, але за збереження психічного здоров’я довелося платити. Першим короткостроковим рішенням була програма для VPN «Kepard». Ціна не вельми кусалася, та й підписка була усього на три місяці. Серверів багато, але іноді доводилося витрачати по кілька хвилин на те, щоб знайти один дієвий. Та й питання з розподілом швидкості протягом дня вона не вирішувала. Втім, перебирати я не міг.

Перші зимові канікули стали найсумнішим періодом за весь час мого перебування на чужині і найдовшим з таких за все моє життя. Сусіди роз’їхалися по домівках святкувати китайський новий рік, перетворивши Чанчжоу на місто-привид. Температура зрідка опускалася нижче нуля, але пронизливі вітри змушували сумувати за українськими морозами. В кімнаті було ще гірше: ми заощаджували як могли, але ліміт на електроенергію все одно вичерпався, і довелося доплачувати з власної кишені. Я вмикав кондиціонер на кілька хвилин, аби прогріти приміщення, а потім вимикав. Утім, алюмінієві вікна швидко виводили все тепло на вулицю. Особливо смішно було слухати скиглення африканців про те, що кондиціонер не рятує від холоду вночі. Я вночі його навіть не вмикав. До того ж, у той період у мене з’явилася купа вільного часу. На тлі всього вищесказаного, мене охопила ностальгія: почав дивитися «Баффі», а перед сном мріяв прогулятися «Сотнею» (народна назва вулиці Соборної у Сумах). У такому хаосі минали мої дні, а ночами я сідав за іспити і курсові для рідного «політеха». Так, забув сказати: я навчався у двох університетах одночасно. Це на той випадок, якщо мій екзотичний диплом не матиме ваги в Україні.

У 2016-му Новий рік припав на 8-ме лютого. Я щиро сподівався розвіяти журбу, відвідавши традиційні заходи. Ну, знаєте, танці драконів, феєрверки... Цього всього не було. Тут це свято зустрічають у родинному колі, за столом і з «Блакитним вогником» по телевізору. Проте одна китаянка, студентка нашого університету, запросила мене до Нанкіна — її рідного міста і столиці нашої провінції.

У «південній столиці» було людно. Дівчина повела мене на вулицю з традиційними будівлями і червоними ліхтарями (не ту, про яку ви подумали). Перед храмом Конфуція човни з драконячими головами плавали вздовж річки, а з неба їх вітали салюти.

Канал поблизу храму Конфуція у Китайський новий рік, м. Нанкін

Третій початок

У березні життя заграло по-новому. Мій сусід зробив собі портфоліо і почав підробляти моделлю, що швидко покращило його матеріальне становище. Знайти таку роботу взагалі не важко, якщо ви є щасливим власником обличчя європеоїдного типу. Я вже і собі почав розмірковувати про власну модельну карту (аналог портфоліо) і пошуки коштів на фотосесію, як нагода сама мене знайшла. На одному з університетських заходів я зустрів випускника, що був вражений моєю вимовою та запропонував мені її монетизувати. З того часу якість мого життя стала стрімко зростати.

Виконання китайського народного танцю на новорічному концерті у центральному кампусі університету «Хохай»

Наші співвітчизники переважно працюють вчителями англійської мови, моделями, танцівниками. Проте офіційно працевлаштовані одиниці. Час від часу чую новини про те, що нашого брата десь упіймали за нелегальною роботою. Зважаючи на це, у 2018-му українцям значно ускладнили процедуру отримання бізнес-віз. Таким чином залишилися варіанти з туристичною, студентською та, власне, робочою візами.

Працювати під час навчання, звісно, також не дозволено. Винятком може стати виробнича практика (Internship). Декому навіть вдається оформити викладання англійської як практику і підпрацьовувати легально. Але, як правило, цього не трапляється, і тоді студенти йдуть на ризик. Несподівана перевірка може закінчитися депортацією.

Що мені подобалося у моєму соціальному становищі, то це те, що й британці, й американці, й німці, й французи — всі приймали мене за свого. Тут ти або місцевий, або «лаовай». Китайці — ті взагалі шукали нагоди зі мною познайомитися, завести дружбу, попрактикувати англійську. Часто запрошували на обід чи вечерю. Я пропонував розділяти витрати, але вони відмовлялися.

Разом з тим, як покращувалося матеріальне становище, з’являлися і нагоди інколи виїжджати за межі міста. Допомагало ще й те, що я сам визначав власний графік роботи, головне — завчасно його затвердити.

Шанхай я одразу вподобав. І досі люблю гуляти його просторими вулицями, де класична китайська архітектура поєднується з європейськими будівлями початку ХХ століття та сучасними скляними офісами. Було цікаво дивитися на місто з висоти Східної Перлини — символу Шанхая, а потім вже на саму Перлину з новозведеної Шанхайської вежі. Попри те що араби вже перевершили висоту цього хмарочоса, його оглядовий майданчик все ще лишається найвищим у світі.

Найбільша незручність, як на мене, — це розташування міжнародного аеропорту «Пудун», з якого мені завжди доводиться літати додому. Він знаходиться аж на березі моря. Таким чином, мені спочатку потрібно проїхати годину потягом з Чанчжоу, а потім ще півтори години на метро з «Хунцяо» до «Пудун». Альтернативний варіант — вийти на станції Longyang Road і сісти на Maglev (залізнична лінія на магнітній підвісці). Такий хід зменшить час поїздки вдвічі. Вартість квитка — 50 юаней (~200 грн).

Наступного разу було заплановано подорож на північ країни: Пекін — Хух-Хото — Сіань. Хоча Велика китайська стіна, Теракотове військо та решта історичних пам’яток — це дуже цікаво, загальний мій висновок такий, що північніше річки Янцзи мешкати мені не хотілося б. Загалом там набагато більше старих і недоглянутих будівель, на диво, інші порядки користування громадським транспортом і, загалом, відчувається відбиток комуністичного минулого.

Щоб бути справедливим, у столиці є і сучасний район: з хмарочосами, нічними вогнями і рештою ознак міста XXI сторіччя. А також є олімпійське містечко, зведене спеціально до Олімпіади 2008-го року. Мені навіть пощастило переглянути матч улюбленої футбольної команди у «Пташиному гнізді». Її розклад літнього турне вдало збігся з моєю поїздкою.

Набагато кращими були мої враження після відвідин провінції Сичуань. У Ченду мені довелося жити у новому районі, розбудова якого якраз тривала. Апартаменти, знайдені на Airb’n’b, приємно вражали і прикрашали моє перебування у місті. Щоранку я виходив з дому, чимчикував близько п’яти хвилин до станції метро, з якої вже вільно їхав, куди було потрібно. Там я відвідав: будівлю, у якій ще за часів династій Тан мешкав поет Ду Фу; Храм зеленого барана — перший даоський храм на моїй пам’яті; кілька парків. А потім почав дослідження околиць міста: Дуцзяньянь — іригаційної системи і єдиної пам’ятки ЮНЕСКО, що досі функціонує; статуї Будди в Лешані, викарбуваної у скелі на березі річки, а разом з нею — і «Міста 10 тисяч Будд», про яке мало що можна знайти в інтернеті; а також «Золотої вершини» на горі Емей. На останню довелося витратити цілих два дні замість запланованого одного. Я сходив на неї сім годин, заночував у буддійському монастирі, а потім витратив ще п’ять годин наступного дня. Через це я так і не відвідав найбільшу будівлю у світі, повз яку проходив щодня, прямуючи до метро.

Сусідній населений пункт Чунцін, до речі, найбільший у світі, мені також дуже сподобався. Про себе я нарік його «3D-містом», через те що воно знаходиться на горах і пагорбах і своїм візуалом інколи ламає мозок. Наприклад, одного разу я побачив на даху двоповерхової будівлі традиційну альтанку і піднявся сходами. Коли ж я дістався іншого краю, то дивився на дрібні автівки вже з висоти десятого поверху.

Або відома принада для туристів — Hongya Cave. Я б охарактеризував це місце як багатоярусний ринок. Ти спускаєшся сходами чи ліфтом все нижче і нижче, і все одно залишаєшся під відкритим небом.

Випускний

Захист диплома, орієнтовно, мав відбутися у травні. У березні я перейшов до активної фази написання так званої «тези» — пояснювальної записки до дипломної роботи. До цього я мав певні напрацювання за моїм проєктом, «Розробка системи розпізнавання облич із застосуванням гістограм направлених градієнтів», але з того моменту наді мною став висіти мій керівник, і довелося дуже швидко скуйовдити робочий прототип. Цей «монстр Франкенштейна» навіть працював, але, як з’ясувалося, то було не найбільшою моєю проблемою.

Першою перепоною на шляху до успіху стали відомі багатьом вимоги до мінімальної кількості сторінок та списку джерел інформації. За ними слідували правила оформлення. Цим українського студента я також не здивую. Потім згадалися три книжечки, що видавалися нам ще на першому році навчання, і на них я зупинюся детальніше.

Перша з них була призначена для лекцій, що не входили до основного навчального плану. До нас інколи приїздили викладачі з інших університетів, в тому числі й іноземних, для одноразових виступів. Були й німці, й американці, навіть один китайський емігрант, що викладає у США. Але, на жаль, більшість гостей таки читала китайською мовою. Я відсидів такий захід заради заповітного підпису.

Друга була абсолютно безкорисною бюрократичною знахідкою, адже там я скорочено дублював ту інформацію, яку надав у основному тексті диплому, а також вкотре заповнив анкету, аналогічну десятку інших.

Сенс третьої мені ніхто не міг пояснити аж до останнього моменту. Я питав у нашої міс Янг, і вона посилала мене до супервайзера. Питав у того, а він вказував у зворотному напрямку. Врешті-решт я дізнався, що той журнал призначався для семінарів, про які, на відміну від вищезгаданих лекцій, нам ніхто не повідомляв. Воно й зрозуміло, бо вони, всі до єдиного, були китайською. Вимоги залишили, а шляхів, як їх задовольнити, не передбачили. Ба більше, ніхто навіть не спромігся пояснити ці вимоги. Зрештою, я тупо передрав план семінарів у своїх китайських сусідів з лабораторії, а зміст лекцій навіть не став і переписувати. Здав навмання.

Тим часом почалася вступна кампанія. Я не мав наміру залишати країну, тож знову був змушений пройти всі кола документообігу. Цього разу я не став повторювати власні помилки і подався одразу до трьох університетів. Можна було б і більше, але майже всі виші вимагали обов’язкові внески у розмірі 400 юанів (~1600 грн), незалежно від результатів. Шанхайські заклади — так і зовсім до 800 юанів (~3200 грн) загнули. А ще на сайті кожного універу потрібно було заповнювати анкети. Деякі з них обов’язково вимагали міжнародного сертифікату володіння англійською мовою. Таким чином, між іншим я ще й змотався до Сучжоу, аби скласти TOEFL. Готуватися до нього часу не було взагалі, тож їхав з тим, що мав. Навіть перейшов прохідний поріг, залишивши там місячну стипендію на згадку про себе. На результати довелося чекати близько восьми тижнів, а тому і з поданням я затягнув.

Є така цікавинка, що на одну й ту саму стипендію у різних ВНЗ різні терміни подання. У деяких до червня можна телитися, у інших — в середині березня припиняють приймати. Дуже багато варіантів відсіялись лише через цей один фактор.

Найбільше я хотів вступити до Сяминьського університету. Він і у рейтингу значно вищий за мій, і за фотознімками вражає. Саме місто я вже давно мріяв відвідати. Ну, і у «краю вічного літа» жити доки не доводилося. Єдиний недолік — гуртожитки більш традиційні: по два ліжка на кімнату.

Діаметрально протилежні враження отримав від Нанкінського університету науки і технологій. Я вичитав, що останній день прийому документів — «завтра». На пошту розраховувати вже не доводилося, тож ми разом з товаришем навідали його особисто. Виглядало, м’яко кажучи, не дуже. Університетське містечко з низкою дрібних будівель радянського зразку. Що зовні, що всередині все просякнуте старістю. На вході стоять декорації у вигляді шлагбаумів, що пропускають всередину всіх охочих. Тієї миті я ще більше упевнився, наскільки цивільно облаштовано наш рідний Хохай. Мій друг по нещастю переконував мене, що це не має значення — головне, аби взяли. Третій же варіант був очевидним, бо перевіреним.

Повернімося до наших «баранів». На початку травня одногрупники почали питати, коли у мене захист. Їм усім було призначено на 21-ше, мій педагог мовчав. Усі вже захистилися, а він казав, що то мене не стосується. Я нагадав про себе за тиждень, та все ще не отримав відповіді на своє запитання. Ще за тиждень я запитав знову, і він нарешті... відправив мене на розмову зі своїм студентом. Той мене «обрадував», запросивши на захід найближчої середи. Найстрашнішим було те, що плани на той день було узгоджено завчасно, а тепер мені довелося терміново все скасовувати.

Всі академічні вимоги я виконав, залишилось тільки дочекатися вручення дипломів. Так мені здавалося. По факту ж, мене щодня хтось кудись викликав: то до адміністрації, то до супервайзера, то до його студентів-китайців.

Літо непомітно підкралося з-за стосів макулатури, у яких я ховався з березня. Однокласниці запросили мене на одну з вечірок, які «Фонд іноземних домогосподарок м. Чанчжоу» організовує доволі часто. Дійство відбувалося у дворі готельного комплексу «Марко Поло», де нам було організовано шведський стіл. Вино, пиво та вода з м’ятою та лимоном лилися ріками. Знайома німкеня представила мене своєму чоловікові. Той повідомив, що працює у місцевому філіалі компанії Bosch, і запитав, чим я займаюсь. Я мав дипломи магістра у галузі менеджменту та інженерії, до того ж останній дозволяв мені обіймати ледве не будь-яку посаду, що стосується електроніки. Того вечора я отримав запрошення на співбесіду. А я завжди гадав, що мені не щастить.

Співбесіда відбулася наприкінці червня. Я йшов туди з приємним відчуттям і без хвилювання. Глибоко всередині я розумів, що мене не візьмуть, тож і втрачати було нічого. HR написала, що гроші за таксі мені відшкодують, тому я відкрив Didi (місцевий Uber) і викликав автівку до іншого краю міста. 80 юанів (~320 грн) як показник віддаленості заводу від моєї оселі.

Під час співбесіди мені довелося поговорити з рекрутеркою і з директором R&D-відділу. Деталей розкривати не можу, скажу лише, що я поводився, на диво, впевнено. Розгорнуто відповідав на їхні запитання, не соромився задавати свої. Насамкінець мені провели невеличку екскурсію і відправили додому. Своєму сусідові я сказав: знаєш, таке враження, що можуть взяти.

HR таки подзвонила рівно за тиждень з гарними новинами, а потім почала зачитувати усі умови, пільги й бонуси. Запам’ятати усе було несила. Все, чого я бажав, — це мати достатньо коштів, аби можна було кинути викладання і просто програмувати, а тут таке.

На той момент уже було відомо, що я вступив до докторантури свого університету. З інших двох я отримав відмови, але це вже не мало значення.

Нагородження кращих студентів університету перед Новим, 2017-м, роком

Особисті висновки про навчання у КНР

Те, що я не покинув навчання на півшляху і залишився у країні по його закінченні, отримав ступінь магістра, свідчить, що про свій вибір я не шкодую. Втім, якщо ви мене запитаєте, чи порадив би я цей шлях комусь іншому... З одного боку, самі заняття не дали мені жодних нових знань і радше заважали, аніж допомагали. З іншого — я отримав цілих два роки забезпечення моїх базових потреб від китайського уряду для самонавчання, подорожей і пошуку відповіді на запитання, ким я хочу стати, коли виросту. Така собі альтернатива «gap year», ще й з дипломом на фініші.

Зважаючи на ту позицію, яку посідає Китай у сучасному світі, є сенс бодай розглянути можливість вивчення його державної мови. А комп’ютерні науки можна опанувати і самотужки.

Питання наявності бажаної спеціальності взагалі не стоїть. Пошук навчальних закладів за розташуванням, напрямом підготовки чи обраною стипендією можна здійснити на сайті.

Те, що відбувалося зі мною з моменту влаштування на роботу і по сьогодні, за обсягом ледве поступається даному матеріалові. Тому про це вже іншим разом. Якщо є питання, відповіді на які вам хотілося б прочитати у другій частині, — ласкаво прошу до коментарів.

Далі буде...